пʼятниця, 21 січня 2011 р.

ТСН та пропаганда звірства


Вчорашній репортаж, який вийшов на каналі «1+1» в програмі ТСН у вечірньому ефірі (20.01.11, випуск о 19.30), в якому йшлося про халепу, що сталася в одному з зоопарків (чи іншій зоо-установі), а саме: крокодил якимсь чином проковтнув мобільний телефон, незвично обурив. Не змогла не відреагувати як небайдужа людина, громадянка, мати. Взагалі то, українське телебачення вже давно смакує всім, що межує з дозволеним, виходячи з етично-моральних норм. І це проблема не лише каналу «1+1», до речі те, що я дивлюсь новини на цьому каналі говорить, що є певний кредит довіри і до тематики, форми висвітлення новин так і до якості журналістської роботи, персонально до журналістів. Останнім часом відчувається, що на каналі проходить певна ротація серед журналістської братії. Багато відомих облич залишило канал, на то мість прийшли нові, не зовсім ще фахові журналісти. Можливо, саме через це «цензура» і редактори каналу дещо поблажливо, якщо не сказати халатно, ставляться до того, що подається в ефір, на всю країну.
Отож, до вчорашнього сюжету, який став, на мою думку, пропагандою звірства. У крокодила, внаслідок випадку з ковтанням мобільного телефону, з’явились проблеми з травленням харчів. Персонал закладу оточив басейн, в якому перебував крокодил і почав кидати до води живих перепілок, попередньо ввівши шприцом до їхнього тільця вітаміни. Крокодил якось мляво реагував на «ласощі», лише раз клацнув пащею. Хтось із персоналу не втримався і видав емоцію, щось на зразок: «О, пішла перша!..». Але пташка знову з’явилась у воді. Почала плавати, бо рептилії не реагували на неї, навіть клюнула крокодила… Дійсно, крокодилу було мабуть дуже боляче від того, що телефон застряг десь у шлунку. А як би було (і стало врешті решт, бо далекий від того, що персонал подоставав пташок з басейну і відвіз до Таращанського лісу) перепілці? Чи подумали про це люди, в тому числі й журналісти ТСН, які безпосередньо споглядали все це дійство? Мало того, вони, журналісти, ще й репортаж зробили «сенсаційний» та на всю країну пустили це неподобство. Біля екранів були маленькі діти і мабуть дорослі, які не зовсім зрозуміли дії людей, які зкормлювали перепілок крокодилам. Так, останні діяли як науковці-лікарі, що намагаються врятувати рептилію, але ж навіщо видавати репортаж про те, як гинуть нізащо перепілки? Чи не можна було обмежитись тим, щоб показати крокодила-невдаху, взяти інтерв’ю у ветеринарів тощо… Зрозуміло, світ тварин хижий та жорстокий. Таким його створила природа, Бог. Все це можна побачити на каналі «Нейшнл джеографік», оскільки всесвітній канал спеціалізується на такій тематиці. Та чи потрібні такі лаври «ТСН»? Пригадую літній репортаж з каналу «1+1» про те, як водій десь на периферії задавив випадково кошеня, яке підлізло під колесо. Скандал видався великий! Тому, що журналісти так відреагували. Тому, що стався прикрий випадок на очах у дітей, що декілька хвилин перед цим бавились з тваринкою. Шофер тоді був висвітлений чи не вбивцею…
Щось тут не так. Мені здається, що має бути певна морально-етична послідовність. Шановні журналісти каналу «1+1», будьте уважні до того, що ви виробляєте, які сюжети йдуть до українців, серед яких є маленькі діти. Вони ж сприймають все живе як самих себе, як братів чи сестер. І як пояснити трирічній дитині (наприклад, моїй доньці) чому пташку кидає дядя в басейн, де хиже чудовисько ковтає її, клацнувши зубами? Любіть не лише себе в професії, а й професію, тоді й робота буде професіональною без таких прикрих огріхів, які нагадують пропаганду звірства.
І на кінець слова власниці телефону, які пролили світло на мету репортажу про проковтнутий крокодилом мобільний телефон (дуже близько до прямої мови): «Мені байдуже, що буде з крокодилом та моїм телефоном. Мені потрібна SIM-карта…». Слів немає. Але ж є свобода слова.

понеділок, 10 січня 2011 р.

Декілька слів про формулу щастя


(введення до соціального проекту «Цикл бесід: Здоров’я як основна суспільна цінність»)

Альберт Швейцер, великий німецький філософ та гуманіст, якось сказав, що щастя – це гарне здоров’я та погана пам'ять. Виходячи з тієї позиції, що пошук щастя в житті є його сенсом, дозволю собі дещо поміркувати саме про можливість реалізації теорії щастя на практиці. Чи існує алгоритм щасливого життя? Чи справді запропонована формула щастя носить близький до універсального характер?

Якщо повернутись до слів Швейцера, то зрозуміло, про яку пам'ять йдеться, а саме: мова про те, що не потрібно тримати в собі зла та образ на будь-кого, будь-що. Той, хто вміє прощати – знає все! Недаремно вважається, що люди, які шукають можливості помсти (а отже – добре пам’ятають образи і т.п.) довго не живуть. Саме тут прослідковується взаємозв’язок зі здоров’ям, найбільшою людською цінністю. В переважній більшості люди народжуються здоровими. Але протягом життя набувають ознак нездорової особи внаслідок порушення (навмисного чи несвідомого) певного алгоритму саморегуляції організму, закладеного в нас Природою або Богом. Здоров’я є безумовною суспільною цінністю. Здоров’я індивідуальне, здоров’я нації як певний показник рівня розвитку суспільства.
…Отже, здоров’я є своєрідною причинною першоосновою (сенсом) щастя. Щастя – конкретна етична категорія, яка може бути розповсюджена за межі родинних зв’язків. Але все таки існує сенс говорити про щастя нації (на згадку приходить пісня «Happy nation» відомого шведського гурту, яка в 90-х була незаперечним хітом в Європі), але навряд чи знайдеться будь-який сенс в словосполученні «щастя громади» (міста, села, району, області, держави), оскільки проміжні ланки самоусуваються через цивілізаційний досвід розвитку людства.
Щодо пам’яті в розумінні вислову Швейцера, то це всілякі види мотивації до активної дії з боку особи, родини, громади, нації. Пам'ять отримує можливість ставати рушійною силою лише через різноманітні форми та способи спілкування (комунікації всередині суспільства), громадські зв’язки. Завдання полягає в тому аби розробити механізми найбільш успішного спілкування між людьми, які дозволять не породжувати стресові ситуації і як наслідок – втрату здоров’я. Люди мають знати про необхідність проведення щоденної профілактики здоров’я та пам’яті…

Підводячи підсумок під введенням в тему «Формула щастя», повторю, що щастя – це здоров’я і правильний спосіб спілкування в поєднанні з можливістю повної реалізацією особистості. Щастя носить індивідуальний характер, оскільки досягнення мети однією людиною не передбачає безумовного щастя з боку того, хто поруч. Проте, через поєднання загальноприйнятних стандартів комфорту та гармонії життєвих відносин, утворення комплексної системи взаємодії всередині суспільства, виникає реалістична перспектива громадянського щастя (щастя родини, громади, нації) як національної ідеї.
І головне, без чіткого почуття бажання бути щасливим всяка теоретична канва втрачає сенс та вірогідність втілення її на практиці. Давайте зважати на це…

(До вашої уваги в подальшому цикл бесід на тему щастя, здоров’я та комунікації між людьми.)

вівторок, 4 січня 2011 р.

Четвертий день січня 2011-го. Затемнення.


Місто цього дня вражало своїм невимушеним мерехкотінням . У вікно готелю все було настільки ж казковим, на скільки і звичайним проявом зимового креативу. Залитий сонячним сяйвом ранок змушував вийти на вулицю. Робив це досить наполегливо, не зважаючи на те, що на письмовому столі парувала бажана чашка кави, а поруч – новий тижневик «Коментарі». Врешті решт виходжу на вулицю.
І ось люди, що зустрічаються. Незнайомі, але усміхнені. Біля бібліотеки дві молоді жінки б’ють пляшку з під «Шампанського». В руці однієї з них так звана «рожа»… Дивно. Навіщо? Не наважуюсь запитати. Йду далі. Біля магазину будівельних матеріалів знову ватага старшокласниць з маскою зварювальника в руках. Поруч господар магазину. Щось напружено з’ясовують…
Десь біля одинадцятої ранку небо немов би затуманюється. Ось і розгадка – сонячне затемнення. І в Кролевці на четвертий день нового 2011 року.

понеділок, 3 січня 2011 р.

102 річниця з Дня народження Степана Бандери в Сумах

Джерело: http://maidanua.org/static/news/2010/1293927028.html

Святкові заходи по всій Україні на честь вшанування славного сина українського народу Степана Бандери відбулися в усіх регіонах України.

[Á³ëüøå...] У трьох західноукраїнських землях це свято відзначили під протекторатом місцевої влади – це Івано-Франківська, Львівська й Тернопільська області – їм легше. А от у решті областей, а особливо на сході України, це свято місцеві можновладці взагалі не святкують, бо вони дуже вже переймаються політичними тлумаченнями найпрогресивнішої політички пані Наталі Вітренко, котра домагається в Київському Адміністративному суді дискредитації самої ідеї української незалежності, бо не визнає взагалі існування незалежної України, а особливо вкладу українських націоналістів під проводом Степана Бандери в боротьбу за незалежність України в ХХ столітті.

Та якби там не було та як би не відносилась до цього Сумська обласна місцева влада на чолі з паном Юрієм Чмирьем, а громадськість обласного центру 1 січня достойно відзначила цю знаменну дату в історії України. Кілька сотень активістів Сумщини пройшли смолоскипною ходою центральними вулицями міста й влаштували велелюдний мітинг з цієї нагоди біля меморіальної дошки, яка встановлена на Покровській площі в честь пам’яті про боротьбу націоналістів Сумщини проти фашистської окупації краю. Голова Сумської обласної організації Української Національної Асамблеї (УНА) пан Микола Сурженко відкрив мітинг на якому взяли слово відомі особистості обласного центру.

Цікаво було відзначити, що націоналістичні організації Сумщини об’єдналися перед черговою загрозою незалежності України, яку провокує саме нинішня влада на чолі з Прем’єр-міністром України.

Конгрес Українських Націоналістів, Всеукраїнське об’єднання «Свобода», Українська Національна Асамблея (УНА) та ряд інших політичних й громадських організацій під егідою Громади Сумщини продемонстрували, що націоналістичні сили в області набирають широкого розмаху та, що цікаво, це підтримується пересічними мешканцями краю.

Вогненне смолоскипне коло учасників мітингу вражало своєю символічністю. Національним гімном "Ще не вмерла Україна" мітинг завершився. Люди ще довго не розходилися, бо події в країні спонукають їх обговорити як бути надалі.

Ось це саме й підказує панові Президентові України, аби він розігнав своє нікчемне оточення й опирався надалі саме на націоналістичні сили в Україні, бо коли вже на Сумщині націоналістичний рух крокує потужною ходою, то що вже говорити про решту регіонів. Отож, варто було б для України скористатися непересічною енергією нашого Президента для впровадження в життя дійсно корисних для народу ідей – ідей Степана Бандери, а не якихось космополітичних ідей азаровщини й табаковщини.

То допоможемо ж нашому Президенту?

Петро Перепуст. Українська Національна Асамблея, місто Суми.

http://www.unso.sumy.ua

пʼятниця, 31 грудня 2010 р.

Новий рік як мрія


Чи варто вітати з Новим роком? Мабуть, що варто. Така традиція! А я, все ж таки, вітаю всіх з тим, що минув 2010 рік. На жаль, не кращий... Вітаю тих, хто не згоджується з таким висновком. Бажаю забути все, що дратувало, всіх, хто не розумів, бо не хотів поступитись власною пихою...
Цитата від класика, якого мало хто не читав. Цитата, яка відображає відчуття сьогодення (проте написана 64 роки тому).
"Усе було добре. І те, що минуло, й те, що буде. Все його влаштовувало. А часом би настав кінець, то теж добре. Одну людину він кохав і втратив. А другу ненавидів і вбив. Обидві вони звільнили його: одна знов збудила його почуття, а друга погасила пам'ять про минуле. Не залишилося нічого не завершеного. Не було ніяких бажань, не було кого ненавидіти, не було на що нарікати. Якщо має початися щось нове, то нехай починається, хоч очікування, яке зміцнює і проганяє всі сумніви, вже не буде. Згарище розчищено, змертвілі місця ожили, цинізм обернувся в силу. Це добре."
За це й вип'ємо! Зі святами!

середа, 22 грудня 2010 р.

«Винтаж»

Если есть любовь, то она между строчек.
Я люблю так тебя и твоих милых дочек!
Я люблю и тогда, когда не понимаю,
Почему ты – звезда, а тебя обнимают?

Почему, если дождь, то стучится по крыше?
Почему, если зверь, то крадется все тише?
И в прыжке настигает… И утро приходит.
Жизнь – чужая игра. И не по погоде

Я сегодня одет. Значит – лету кончина.
Сомневаться, чтоб жить, оставаться мужчиной.
Не сдаваться, не плакать. Казаться добрее…
Удивиться могла бы. Жаль, что я не умею…

Быть как ветер незнанным, не похожим на утро.
По карнизу дождинки побегут, чтоб кому-то
Показаться слезами… Я терпеть не умею.
Если вышел не с вами, то петлею на шею

Ожидание краха, а быть может – спасенье.
Жизнь – для вора рубаха. Для меня – воскресение.
После выхода к плахе, после выстрела в спину.
Если любишь – быть птахой. Если бьешься – мужчиной!

Удивительно просто быть улыбчивым маме.
Неудавшийся ростом – эпилог в чьей-то драме.
Обещание нищим – назидание в смуте.
Вера – не пепелище, возродится. Забудет

Обо всем на рассвете злой пастух. Сплюнет в воду.
Разгулявшийся ветер подтолкнет к тому входу,
Где найду смысл едва ли. Но спасение манит…
Вы снимите медали в ожиданьи взысканий.

Представляться не стоит. Все скрижали пустые.
Отсырели патроны. Были бы холостые…
Так чего же взгрустнулось? Отпечатки – не факты.
Под ребро друга дуло. В горло – горсть с кровью ваты…

субота, 20 листопада 2010 р.

Підприємці звертаються за підтримкою до народу України

Джерело: http://maidanua.org/static/news/2010/1290257214.html

Дорогі співвітчизники!

Ми, підприємці малого і середнього бізнесу, звертаємось до Вас за загальнонаціональною підтримкою.

Нова влада виявилася ворожою до свого народу. Усі їхні передвиборні обіцянки виявилися брехнею. Вони з перших кроків своєї діяльності працюють на знищення та поработіння нашого народу. Вони посміхаються нам з телеекранів і безсоромно брешуть, що нібито піклуються про народ.

Ми – це ті ж вчителі, лікарі, інженери та робітники заводів і фабрик, які у 90-ті роки, коли країна була у глибокому дефолті, а керівники розкрадали радянське майно, із «кравчучками» вийшли на ринки, рятуючись від злиднів.

Ми – це ті, кого грабували, калічили та вбивали рекетири та бандити. Ми – це ті, хто брали кредити на кабальних умовах у вітчизняних банках. Ми ніколи не надіялись на владу і не просили допомоги. Ми просили не заважати.

В той час, коли в країні панує бідність, малі пенсії і зарплата, можновладці нав‘язують країні думку, що в цьому нібито винні саме підприємці, що насправді не відповідає дійсності. Адже малий та середній бізнес – це 1000000 самозайнятих підприємців, чесних платників податків і роботодавців та ще три мільйони робочих місць. Ми – це останній прошарок незалежних людей в Україні і саме наша незалежність лякає владу.

Прийняття податкового кодексу – це рейдерське захоплення партією влади єдиного сектору економіки, який їм ще не належить.

Тому ми звертаємось до вас не лише як підприємці, які два місяці просиділи під стінами Верховної Ради і не дочекалися відповіді від наших «народних» обранців; не як «темні» затуркані люди, які не вміють читати. Ми звертаємося до вас як такі самі громадяни нашої країни, до яких прийшла черга у «чорному» списку цієї злочинної влади. Влади, якій так вигідно ділити нас на україномовних та російськомовних, східних та західних, синіх та червоних, підприємців та пенсіонерів. Вони хочуть розділити нас, щоб кожного зокрема поставити на коліна та «приватизувати».

І тому вони спочатку поставили на коліна свободу слова, а ми не стали на її захист – і тепер вони вільно маніпулюють нашою думкою. Потім вони взяли під свій контроль судову систему, щоб позбавити нас права на захист. І ми знову промовчали. Далі вони переписали «під своє замовлення» Конституцію України і наділили себе правом робити це коли завгодно і як завгодно. І ми знову змирились з цим. А тепер їх злочинні руки піднялися не просто на малий і середній бізнес, а на той прошарок населення, який ще їм непідконтрольний. І сьогодні вони за крок до цього.

Якщо ми промовчимо знову, то вони отримають остаточно перемогу і знищать нашу свободу, знищать кількамільйонну армію людей, які здатні захистити не тільки себе, але й все громадянське суспільство. А тоді вже ніхто і ніщо не завадить їм бездумно та похапцем вирішити ще чиюсь долю: підняти пенсійний вік, зробити 12-годинний робочий день, позбавити нас права голосувати, говорити, думати. Зрозумійте, що Податковий кодекс – це лише ланка у ланцюгу їх спланованих дій по підвищенню цін, збільшенню вартості комунальних послуг, продуктів харчування та товарів, а з 1 січня – узаконеною можливістю відбирати у вас домівки. Вони готові здати не лише економічні інтереси України, але й знищити наше громадянське суспільство, знищити нас з вами.

Прийшов час сказати: «Ні свавіллю, беззаконню, бандитизму!
Так – європейським цінностям!»

Ми звертаємося до всіх людей України, яким не байдуже майбутнє своєї країни, своїх дітей!
Сьогодні не можна мовчати!
Треба діяти! Завтра буде пізно!
Єднаймося! Усі разом до Києва!
Доведемо своїми діями, що ми гідні кращої влади, кращого майбутнього!

Гуртуємося 22 листопада 2010 року
Київ, вул. Банкова
Адміністрація Президента
України

Національна координаційна рада

вівторок, 9 листопада 2010 р.

Кролевець зализує рани після буревію 05 листопада 2010


Більше фото тут: http://krolevets.com/photo.php?bureviy_05_11_2010

Буревій, чи смерч приніс чимало неприємностей!
Багато дерев повалило у парку... Позривало дахи, побило вікна...
Але кролевчани зпрацювали оперативно. Цілу ніч ліквідовували наслідки лиха.

вівторок, 12 жовтня 2010 р.

Відкритий Лист Президентові України та Голові Верховної Ради України з приводу проекту закону "Про мови в Україні"


Президентові України Віктору Януковичу
Голові Верховної Ради України Володимиру Литвину

Відкритий Лист


Ми, вчителі, культпрацівники, краєзнавці, просвітяни, інтелігенція, молодь м. Кролевця, Сумської області безмежно обурюємося проектом закону «Про мови в Україні» Олександра Єфремова, Петра Симоненка і Сергія Гриневецького. Адже в цьому законопроекті знову пропонуються шляхи дискримінації рідної української мови.

На кого розрахований цей законопроект? На тупих, несвідомих, неосвічених людей, яким духовні цінності – ніщо в порівнянні з грошима, посадами, матеріальними вигодами. Дивує, що автори проекту ігнорують напрацювання українських мовознавців, справжніх фахівців-гуманітаріїв. Шкода, що замість них керує в Україні освітою невіглас.

Ми, рядові працівники освіти і культури північно-східної України, добре знаємо і цінуємо українську мову. Адже українська мова – це наш дім, це наша мати, це серце кожного українця. Знаємо також, що рідна мова посідає гідне місце в державотворчих процесах усього світу.

Всім відомо також, що українська мова – одна з найбагатших у світі за лексикою, фразеологією, синонімами. Вона близька для розуміння полякам, сербам, словакам, чехам та іншим слов’янам. Хоч історія розвитку української мови непроста. Війнами, голодоморами, репресіями загнали різні окупанти мільйони її носіїв у небуття.

Ми стурбовані появою таких новітніх «проектів».

Але залишаємося оптимістами. Бо живемо в незалежній Україні. І маємо Конституцію України, де Українська мова представлена як державна. За Конституцією і в реальному житті Україна – добра мати і захисниця для російськомовних її громадян і інших національних меншин. Тож і вони всі мають бути вдячними за це Україні та підтримувати державність української мови як головний фактор стабільності і взаєморозуміння в Україні.

Пишемо Вам цього листа, щоб нагадати про наші тверді переконання. А саме: як і в усіх цивілізованих країнах, очільники нашої держави мають щодня особисто демонструвати свідоме шанобливе ставлення до української мови як до найціннішого державотворчого і людинотворчого чинника. Адже керівники держави дотримуються християнських цінностей, однією з яких є настанова: «Шануй батька свого і матір свою!»

Ми впевнені, що Ви не дозволите розтоптати рідну українську мову, не дозволите використовувати демократію як вседозволеність. І тоді припиниться оця нечувана мовна агресія. І молодь наша зростатиме тоді в патріотичному середовищі і буде повноцінною. 

Будьмо патріотами рідної України!

Жовтень 2010 р.

Наші підписи:
...

пʼятниця, 17 вересня 2010 р.

Світлій пам'яті Бориса Івановича Чернякова...

До глибини душі вразила нас сумна звістка про кончину Бориса Івановича Чернякова, славного земляка, науковця-гуманітарія, подвижника на гуманітарному полі нашого краю. Гуманітарій – від слова «гуманізм» (людяність).

Сила творчої спадщини Бориса Івановича – надзвичайна. Вона об'єднує в спільну згуртовану громаду всіх кролевчан: молодь, учителів, культпрацівників, краєзнавців, родичів, представників влади. Об'єднує навколо проблем молоді. Об'єднує наш край, далеку східну провінцію зі столицею України Києвом. Адже останні 30 років він працював у Києві в інституті журналістики і там його високо цінують.

На наше прохання співробітники Бориса Івановича обіцяли привезти з Києва нам у Кролевець все, що можливо з його творчої спадщини. І презентувати його в рай бібліотеці, в школах, у музеї. Сподіваємося, що це буде до 65-річчя Бориса Івановича, у квітні 2011 року.

Н.П.Вітушко,
від імені Кролевецької «Просвіти»







Пам'яті журналіста, педагога, вченого, земляка


На 65-му році раптово обірвалося життя Бориса Івановича Чернякова, доктора філологічних наук (1998), професора (1999), академіка АН вищої школи України (2000), завідувача кафедри електронних видань та медіадизайну Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, голови спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій.


Народився він 24 квітня 1946 року в Кролевці (Сумська область) в учительсь­кій сім'ї. Закінчив місцеву середню шко­лу № 5. Трудову діяльність розпочав то­карем (19б4) на тамтешньому арматур­ному заводі. На журналістський шлях ставу 19б7 році, коли його першу 17-рядкову замітку «Лижний похід агітаторів» надрукувала Сумська обласна молодіж­на газета «Червоний промінь». Відтак, матеріали зарясніли на сторінках Кролевецької районної газети «Маяк кому­нізму»: за два роки читачі побачили май­же сто публікацій Бориса Чернякова, по­ловина з яких - фотознімки.
Фотографуванням захоплювався зі шкільних років. Це заняття привело з цеху заводу до професійного фотопавільйону райпобуткомбінату, звідти - до Республіканського заочного технологі­чного технікуму, а у 1971 році - на шта­тну роботу до рідної «районки». А далі - навчання на відділенні журналістики Одеської ВПШ (1976), аспірантура КДУ ім. Тараса Шевченка (1980), достроко­вий захист дисертації.

Сам Борис Іванович про свій прихід у журналістику говорив: «Хтось іде до га­зетних шпальт через потяг до віршуван­ня, намагання доторкнутися до таїн лі­тературної праці, зрідка трапляються й такі, хто тягнеться до можливості отри­мувати гонорарні перекази, у мене ж, як і в більшості авторів газети, шлях до неї веде від бажання знайти й утвердити своє громадянське обличчя - як приро­дне продовження суспільної діяльності».

Такого ж ставлення до професії на­вчав усі роки й студентів-журналістів: «Журналістська діяльність навіть початкуючого автора - це насамперед робо­та, служіння справі, а зовсім не можли­вість задоволення власних авторських амбіцій чи меркантильних інтересів».

У наукових колах його знали як носія бібліографічної культури, готового в будь-яку секунду підказати, допомогти, порадити, часом іронічно, дошкульно й водночас толерантно покритикувати. І сам він у своїх працях дотримувався то­чності, вимагаючи цього від студентів, аспірантів, колег. Вражав своїми джере­лознавчими знаннями, вивчивши не лише наукові праці з журналістики, а й науковий доробок істориків, педагогів, філологів, соціологів, психологів, філо­софів, політологів, кібернетиків і пред­ставників інших наук, які досліджували дотичні до соціальної комунікації про­блеми.

Коло наукових інтересів Бориса Іва­новича вражало широтою: історія вітчи­зняної преси, журналістикознавство, лі­тературознавство, впровадження новіт­ніх масовокомунікаційних технологій, бібліографія тощо. Він автор майже 400 наукових та науково-методичних публі­кацій, з яких понад 90 окремих видань, у тому числі 30 бібліографічних покаж­чиків і б монографій. Темою життя ста­ли дослідження з історії й теорії зобра­жальної журналістики та ілюстрування періодичних видань. Про це його канди­датська і докторська дисертації, монографії, навчальні програми, бібліогра­фічні покажчики, низка наукових, нау­ково-популярних та публіцистичних статей. Він ніколи не зупинявся на дося­гнутому, до останнього дня працюючи над цією темою.
  
На жаль, вона залишилася незакінченою.  Як і роботи по укладанню краєзна­вчої бібліографії Кролевця, бібліографі­чних покажчиків Павла Кочури, Пили­па Рудя, Олекси Грищенка, Миколи Осипенка та інших видатних уродженців ру­шникового краю.

Мав особливо гостре (позитивне до найменших дрібниць) відчуття земляц­тва: слово Сумщина, Кролевець для ньо­го були як пароль, як ознака родинності, як код близької душі. Саме це спонукало його брати участь у створенні (кінець 1960-х - початок 1970-х), а потім бага­то років у доукомплектуванні фондів Кролевецького краєзнавчого музею; до­помагати укладачам енциклопедичного довідника «Сумщина в іменах»; самоту­жки упорядкувати бібліографічний по­кажчик «Микола Лукаш» на 4605 пози­цій. Саме код земляцтва спонукав його допомагати і методично, і науково, і до­брим словом Сумському державному університету у відкритті й становленні спеціальності «Журналістика»: методи­чною та науковою літературою, консу­льтаціями викладачам, які готували до захисту дисертації. Він читав лекції на­шим студентам та просто підтримував добрим словом. А слово Бориса Іванови­ча вартувало не одного карата.

... Обірвався земний шлях журналіста, педагога, вченого, доброго друга. Відій­шов у вічність Борис Іванович Черняков. Пухом Вам земля, земляче.

Професорсько-викладацький склад Сумського державного уні­верситету, студенти та викладачі кафедри журналістики СумДУ.

Газета "Сумщина" від 1 вересня 2010 року 

вівторок, 14 вересня 2010 р.

Помер Борис Іванович Черняков

Сьогодні, 14 вересня 2010 року, о 14-00 год. на центральному кладовищі відбудеться поховання праху нашого земляка Бориса Івановича.
Борис Черняков народився 24 квітня 1946 року в Кролевці . 1964 року почав працювати на Кролевецькому арматурному заводі – спершу токарем, потім інженером. Із 1969 по 1970 рік Борис Іванович був фотографом Кролевецького районного побутового комбінату – саме фотографія стала одним із найбільших зацікавлень його життя. 1970 року майбутній дослідник і знавець зображальної журналістики вступив на відділення фототехніки Республіканського заочного технологічного технікуму, із відзнакою закінчив його 1973-го. Іще під час навчання в технікумі Борис Іванович прийшов у журналістику – працював кореспондентом, а потому й завідувачем відділу редакції районної газети рідного міста. У 1972-1976 роках навчався на відділенні журналістики Одеської вищої партійної школи, де також здобув диплом із відзнакою. Педагогічний шлях Бориса Івановича розпочався 1976 року саме в Одесі – викладав фотосправу, історію вітчизняної і зарубіжної преси, теорію та практику періодичної преси.
1980 року Борис Черняков пов’язав своє життя з тоді ще факультетом (нині – інститут) журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, де навчався в аспірантурі. У 1983 році захистив кандидатську дисертацію «Становлення зображальної публіцистики в дожовтневій більшовицькій газеті». Науковим керівником Бориса Івановича був один із основоположників українського журналістикознавства професор Дмитро Михайлович Прилюк.
По захисті кандидатської Борис Черняков заступив на викладацьку стезю факультету журналістики і став його невід'ємною частиною. Звідтоді викладав дисципліни «Зображальна журналістика», «Основи журналістикознавчих досліджень», «Журналістське дослідження», «Вступ до спеціальності», «Основи наукових досліджень» та інші. 1998 року Борис Іванович захистив докторську дисертацію на тему «Зображальна журналістика в друкованих засобах масової інформації (від виникнення до середини XIX ст.)». Був професором кафедри теорії масової комунікації Інституту журналістики, також викладав в Інституті екранних мистецтв імені Івана Миколайчука, на філологічному факультеті Маріупольського державного гуманітарного університету, де завідував кафедрою соціальних комунікацій. Останнім часом Борис Іванович очолював новостворену кафедру електронних видань і медіадизайну Інституту журналістики.
Був членом Національної Спілки журналістів України (із 1975), спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій, ученим секретарем Науково-методичної комісії з журналістики Міністерства освіти і науки України, входив до президії Академії наук Вищої школи України, редколегій ряду журналістикознавчих видань. Саме Борис Іванович стояв біля витоків Національної Спілки фотохудожників України, був одним із її засновників.
Коло наукових зацікавлень і талантів Бориса Івановича – вельми розмаїте. Окрім фотографії і зображальної журналістики зокрема та бібліографії, в яких Борис Черняков був чи не найбільшим фахівцем, знавцем справді найвищого рівня, серед основних – історія молодіжної преси ХІХ-ХХ сторіч, фотокритика, літературне та історичне краєзнавство. Науковець чимало зробив і для інформаційного забезпечення журналістикознавчих досліджень у галузі зарубіжної журналістики (опублікував ретроспективний бібліографічний посібник «Засоби масової інформації зарубіжних країн»), джерелознавства історії вітчизняної молодіжної преси (покажчик «Періодичні видання учнівської і студентської молоді України XIX – початку XX ст.: Джерела дослідження»), розпочав публікацію результатів дослідження україномовної окупаційної преси 1941-1944 років.
Перу Бориса Івановича належить близько 90 окремих видань (лише із зображальної журналістики – 14 брошур із матеріалами та текстами лекцій), понад 250 наукових і науково-методичних публікацій. Його матеріали також виходили друком на сторінках фахової періодики, часописів України й зарубіжних країн. Не забував Борис Черняков і про свою малу батьківщину – систематично передавав книжкові новинки, довідкові видання зокрема, до Кролевецької районної бібліотеки, допомагав у створенні енциклопедичного довідника «Сумщина в іменах», у розгортанні журналістської освіти на Сумщині вишам області, укладав краєзнавчу бібліографію Кролевеччини, бібліографічні покажчики Миколи Лукаша, літераторів Панаса Кочури й Пилипа Рудя, завжди цікавився життям рідних міста і краю.
Окремо слід згадати про те, що саме Борис Черняков – чи не найперший і найбільший дослідник життя й творчості нашого земляка, одного з найвидатніших українських перекладачів, знаного поліглота й мовознавця Миколи Лукаша. Борис Іванович – автор численних публікацій і близько 10 видань, присвячених Лукашевій постаті. Серед них і ґрунтовне 576-сторінкове дослідження «Микола Лукаш. Бібліографічний покажчик 1953-2005» – скарб для фахівців і поціновувачів геніального перекладача. Цікаво, що 2005-го неабияку дослідницьку роботу Бориса Івановича відзначили Нагородою Ярослава Мудрого Академії наук вищої школи Росії («за створення капітального бібліографічного покажчика праць М. Лукаша, знаного перекладача»).
Борис Іванович був неабияким інтелектуалом, надзвичайно ерудованою, освіченою, мудрою, порядною людиною. Він знає все – саме таке враження про його глибину було постійним і беззаперечним. Справді міг однаково цікаво, невимушено й ґрунтовно розповісти на лекції мало не про будь-що, лишень переглянувши дипломну, поставити питання, що порушувало б її корінну проблематику. Без жодного пафосу, Бориса Чернякова можна вважати людиною, щиро відданою своїй справі, чесною перед собою та іншими, дослідником і науковцем-взірцем. Бориса Івановича не забудуть колеги, студенти, всі, хто завдяки його талантові став кращим. Вічна пам’ять…

*** 

 P.S. Дивіться фотографії з презентації книги: Борис Черняков "Микола Лукаш. Біобібліографічний покажчик 1953-2005", що відбулася у Кролевецькій районній бібліотеці 15 грудня 2007 року.

Гілка на форумі "Борис Черняков про нові книжкові видання" також осиротіла...