понеділок, 28 листопада 2011 р.

«Що робити і кому?»


Сакраментальне внутрішнє прагнення індивідуума до того, аби наблизити життя до ідеального уявлення про щастя (а яке воно?) наштовхується на соціальну байдужість переважної більшості пересічних мешканців території на якій ми живемо, тобто – громади. Поняття «громада» на стільки ж розмите як «щастя» або «мораль» та індиферентне у своїй суті. Розмите і незрозуміле. А от що таке влада – знають всі! Нас (вас) цьому навчили за часи незалежності!

Ми живемо. Хтось – в цьому звичайному районному центрі на східній півночі України. Хтось – за кордоном, проте залишаючись в душі дитиною, бо пам’ятає себе бігаючим по літнім вулочкам Кролевця років 20-30 тому, можливо й більше...

Але ж ми – кролевецька громада! Так, ми дуже різні і зовсім не бажаємо бути однаковими. Ми – вільні робити так, як того прагне наша свідомість, сумління. Ми не гірші за тих, хто вже чогось досяг в цьому житті. А може ми є тими, що досягли навіть більше за інших! Нам ще жити (в середньому 35-45 років) з мріями про краще життя, а можливо – навпаки – з думками про те, що все краще вже позаду…
Все це так. Але чи небайдужі ми? Чи є такими, що мають чітку систему цінностей? Чи розуміємо ми те, на що здатні в цьому житті? Чи маємо досвід успішного реагування на нестандартні ситуації (навіть критичні, з ризиком для життя)? Скоріше – ні. Ми – просто квіти (дерева), які не знають, що таке торнадо. Ми – звірі, які не пам’ятають боротьби за виживання і страху через перспективу бути з’їденими. Бо ми – розумні, та все ж – дурні…

Що ми (ви) можемо? Що ви (ми) змогли зробити протягом останнього року? Які цілі вдалося досягти? Чим ви (ми) сприяли вирішенню соціально-громадських проблем в місті, де живемо, чи то колись жили?

Жаль, що пасивність вражає й молодь, яка вже сьогодні мріє про те, а би виїхати на захід та влаштувати своє життя деінде, в більш комфортному суспільному середовищі, там, де краще. На жаль, у нас (тут) жити не дуже приємно. Через багато факторів. Але, люди, які тут (в цьому місті) живуть навряд чи зрозуміють прагнення щось змінити. Бо не можуть сформулювати мети, до якої може прагнути громада як певна соціальна абстракція, яка державою ідентифікована, виокремлена та якій надається дотація (за потреби) для виживання. Не більше. Для того, щоб отримати більше – потрібно працювати. Щоденно. Цілеспрямовано. Доводити, що варті жити краще через свій вклад в суспільне (громадське).

Ми слідкуємо за тим, що робить влада. Часто не ідентифікуємо її з персонами (так само як і громада, влада – пусте, (але чи індиферентне?) поняття). Чи розуміємо, що все що робиться тут – результат в переважній більшості зусиль владних підрозділів (керівників, чиновників, які утворюють армію, що веде боротьбу за краще життя у спосіб, що дуже рідко обговорюється з народом, громадою)? Ми (ви, громада) не можемо конкурувати з владою. Влада досить ревниво стежить за кожним рухом громади. І не звикла вітати успіхи, які не погоджувались у вигляді, так би мовити, "співпраці". Ми не бажаємо критикувати владу через власну байдужу позицію і упереджене сприйняття дій влади як негативну спробу піару інституції суспільної та забезпечення її самозбереження (обрання на новий термін) і (що не дивно) збагачення. Цими характеристиками влада більше, аніж громада нагадує бізнес. У громади, здається, практично відсутній ресурс для збагачення, оскільки «народне багатство» протягом 80-ти років зводилось і врешті сьогодні звелось до «0». Індивідуальне багатство – ніщо, бо його, як відомо, не візьмеш у домовину (за класиком).

Якщо гіпотетично спробувати визначити (порівняти) здобутки влади та здобутки громади, то ми побачимо значний масив добрих (і недобрих), вдалих (і не дуже вдалих) досягнень, зроблених владою на благо громади. А що конкретно? Навряд чи влада веде такий реєстр. Звіти за інерцією нагадують компартійні доповіді на з’їздах багаторічної давнини. Не цікаво!

Чи може громада перерахувати, що нею зроблено для розвитку території? Навряд чи, бо громада звикла, щоб працювали на неї. Громада – паразит з великими очима, в яких гірке сподівання на вічне утримування.
Все це безперспективно. Бо не веде до єдності та спільного прагнення краще організувати життя, зробити його передбачуваним та комфортним (з чистими вулицями та затишними зонами відпочинку щонайменше).

У нас не люблять тих, хто чогось досяг у житті, бо часто не вірять, що багатство може бути результатом виснажливої праці, а не корупції. Проявом результативності інтелекту та підприємливості, а не наслідком системи злочинних дій.

«Громада» і «влада». Пан та слуга. Згадується один з соціальних проектів в країні ЄС під девізом «Активна громада – багатий регіон». Там активність громадських об’єднань стимулюється через запрошення до участі в конкурсах на кращий проект по вирішенню того чи іншого питання організації життєдіяльності на відведеній території. У нас же влада самотужки відпрацьовує наданий шанс керувати з боку вищого керівництва (самоврядування, як результат місцевих виборів, – лише вчиться бути владою, бо йому не дають зараз «рулювати»), при цьому часто-густо не враховуючи настрій та прагнення населення.

Не існує простих і прозорих механізмів співпраці. Паблік-рілейшнз (нерозвинута тут, у нас, сфера соціального управління та маркетингу) зовсім не діє як головна умова забезпечення порозуміння влади та громади.

Так що робити і кому? На жаль, поки що – безперспективно в цьому напрямку. Бо ми не чуємо того, що говорить ближній. Мовляв, час ще не прийшов дослухатись…

2 коментарі:

  1. Згадую свого вчителя історії в школі, який, коли нам було десь по 14 років, спитав на уроці: діти, що людині треба для нормального життя? Відповідей було багато, я відповів, що ходити до театру, але жодної вірної. Вчитель, трохи роздратований, сказав: запам´ятайте раз і назавжди, що людині для нормального життя потрібно вода і їжа, одяг та стеля над головою. Це є нормальне життя. Мене це тоді вразило навіть! То ж ясно! Так до чого я веду? Що владі потрібні важелі керування громадою (права) та кошти в вигляді податку на додану вартість з прибутку... Колу в неї цього нема, то це на влада, і це треба розуміти, це імітація влади, а влада у того, хто керує коштами (наприклад від спроданого кролевецького лісу, це тільки один приклад, але який великий та значний...) і який має право і який має право, наприклад, наділити кусочок землі мені наприклад, хлопцю с Іспанії, десь біля ставочку, на віки вічні... Отоді це буде влада, а до того - це лише її видимість, то що ж нею радитись? І про що? Весільний генерал...

    ВідповістиВидалити
  2. Другий коментар - молоді на замітку. Максималізм, роздуми пто те, яким я буду в ескстемальній ситуації, нічого не дають, бо ніхто того не знає. Коли така ситуація виникне, то від вас мало що буде залежати, в противному разі вам треба все життя присвятити екстрему, як японським самураям, наприклад... Молодим же людям не треба відкривати велосипед, бо в усьому світі виробились певні правила взаємин з владою, тож можна використовувати їх досвід. Але не слід забувати, що там де у людини є приватна власність, забезпечена ще і законом, то спілкується вона з владой зовсім на іншому рівні, ніч там, де є тільки глиняні хатки і 5 соток, в кращому разі 25... То ж знову впираємося в корінне питання нашого екс-вождя, Леніна - питання про власність. А наша, Кролевецька, і українська власність, знаєте де. Ми ії спродали по 25 гривень бандиту-державі... то ж питання не в стосунках, а в перерозділі власності, бо зараз воно все державне, але держава каже, що вона нічого не має... От дивно, така країна - а як круглий "0", тіл0ки будяки та вітер в полі...

    ВідповістиВидалити