Бульваром Шевченка до садиби Огієвських…

Пролог
Кролевець є містом, яке багато кому відоме тим, що неодноразово його відвідував Тарас Шевченко. Невипадковим видається те, що люди з різних кінців України та світу цікавляться цим фактом і навіть просять надати світлини місць, де бував великий український поет, мріють особисто відвідати славетні місця, пов’язані з перебуванням в місті Кобзаря. Бульваром Шевченка, що обрамлений алеєю старих лип, які уберігають від палючого сонця влітку і роблять затишнішим простір в зимову пору, можна потрапити до садиби Огієвських. Маєток, збудований у ХІХ сторіччі, нині є історично-архітектурною пам’яткою, місцем одвічних спогадів та сподівань на майбутнє. Біля входу на територію парку садиби Огієвських стоїть могутня сосна, яка немов сторож одразу кидається в очі, змушує спинитись, підняти голову догори і довго вдивлятись у височінь крізь гілля багаторічного дерева…

Перший серед науковців родини Огієвських
Родина Огієвських унікальна не лише для кролевчан, а й для України, бо уособлює в собі зразок національного масштабу інтелігентного служіння загальнолюдським духовним та моральним цінностям. Огієвські – представники корінного дворянського роду, для яких непорушними життєвими цінностями є віра та честь.
Зрозуміло чому в Кролевці з іменем Огієвських асоціюються шевченківські місця, адже саме Глафіра Матвіївна Огієвська (сестра друзів Шевченка братів Лазаревських) та її чоловік Дмитро Петрович Огієвський неодноразово гостинно приймали поета в родовій садибі за часів його подорожей до Москви та Петербургу. А у травні 1861 року Кролевець в останній раз бачив Т.Г. Шевченка: через місто провозили труну з прахом поета. Процесія зупинялась в садибі Огієвських…
Чим же цікава родина Огієвських безпосередньо? Приводом для написання статті стало те, що серед Огієвських значних успіхів в науці змогли досягти одразу представники декількох поколінь. Про найяскравіші епізоди життя цих людей і піде мова.
Нещодавно відбулась неординарна подія, пов’язана з родиною Огієвських часів Шевченка. Цього року святкувався 150-річний ювілей вченого-лісівника зі світовим ім’ям Василя Дмитровича Огієвського, бо саме 1861 року, 11 лютого, у Глафіри Матвіївни та Дмитра Петровича (служив в той час судовим засідателем в Глухові) Огієвських народився син – Василь, який своєю визначною долею дав початок плеяді науковців з роду Огієвських.

Історична довідка:
Василь Дмитрович Огієвський (11.ІІ. 1861, м. Кролевець, тепер Сумської області — 1.VI 1921, м. Київ) — вітчизняний вчений-лісівник, один з основоположників лісової дослідної справи в Росії. У 1886 закінчив Петербурзький лісовий інститут. З 1912 — професор цього ж інституту, з 1919 — професор Київського політехнічного інституту. Научно-дослідницькі роботи Огієвський проводив на організованих ним у Європейській частині Росії опорних пунктах, серед яких основні були у Собицькому і Микільському лісництвах колишньої Чернігівської губернії і в Тульських засіках. Вивчав плодоношення сосни, її природне поновлення, випробовував різні способи й агротехніку сівби та садіння сосни й дуба. В Собицькому лісництві (нині Шосткінський район Сумської області) збереглися закладені Огієвським посадки сосни різного географічного походження. В лісовому господарстві застосовують розроблений Огієвським гніздовий спосіб сівби дуба, так званий густий посів жолудів місцями. В 1909 Огієвський організував у Петербурзі першу в Росії Контрольну і дослідну станцію лісового насіння.

В місті відомими є дві сосни, які були посаджені Огієвським: вже згадувана біля входу до садиби Огієвських (на бульварі Шевченка), та на вул. Комсомольській, біля військкомату. Життєвий шлях вченого з Кролевця нерозривно пов’язаний з Собицьким лісництвом Шосткінського району. Наукові експерименти Огієвського В.Д. були спрямовані на дослідження насіннєвих можливостей сосни. Відомі результати, досягнуті вченим, стали можливими внаслідок організації Огієвським в Петербурзі першої в Росії контрольно-дослідницької станції лісового насінництва. На ініціативу Огієвського В.Д. відгукнулися сотні лісівників, які надіслали соснове насіння зі своїх господарств професорові. Саме з цього садивного матеріалу Огієвський протягом 1910-1916 років створив кілька пробних ділянок у Собицькому та інших лісництвах. За величчю, різноманітністю, зразковим станом культур лісовий масив біля Собича й досі не має собі рівних…

Естафета поколінь родини Огієвських
Двоє синів Василя Дмитровича Огієвського, Володимир (народився в 1890 році) та Василь (в 1893-му), зуміли стати гідними продовжувачами династії Огієвських-вчених, досягнувши при цьому значних, визнаних в науковому середовищі, успіхів.
Володимир Васильович Огієвський (28 квітня 1890 року – 26 лютого 1979 року) став фахівцем у галузі радіотехніки. Був професором та деканом радіотехнічного факультету Київського політехнічного інституту, заслуженим працівником вищої школи УРСР.
Навряд чи можна краще розповісти про Вчителя, ніж це зробив його учень, М.Ю.Ільченко, випускник кафедри ТОР КПІ 1964 року. Приводжу уривки з його розповіді:
«Українські корені
Батько Володимира Васильовича, Василь Дмитрович Огієвський, народився в 1861 р. у м. Кролевець на Сумщині. Середню освіту здобув у Полтавській військовій гімназії, вищу – в С.-Петербурзькому лісовому інституті. В 1888–1892 рр. він був помічником лісничого Одоєвського лісництва Тульської губернії й водночас викладав у місцевій лісовій школі. Саме тоді, а точніше 10 травня 1890 р., в м. Крапивна у нього народився син Володимир. Усе своє життя Василь Дмитрович присвятив лісовій справі, став відомим вченим. У 1912–1918 роках В.Д. Огієвський був професором Петербурзького лісового інституту. В 1920–1921 рр. – професором кафедри лісівництва Київського політехнічного інституту.
Через відсутність школи в тих місцях, де працював батько, Володя Огієвський отримав початкову освіту вдома. В 1903 р. родина переїжджає до Києва, де мешкає в основному взимку, а все літо дорослі й малеча живуть у лісництві. В цьому ж році Володя поступає до 4-го класу Київського реального училища. Вчився він добре. З атестаційного листа видно, що за результатами навчання в 4-му класі його назвали «Першим учнем». Восени 1905 р. за участь у страйку його виключають з училища. Через це навесні 1907 р. випускний екзамен Володя здає екстерном. У цьому ж році вступає на механічне відділення Київського політехнічного інституту. Його навчання в КПІ тривало протягом 1907–1914 рр. з перервою в два роки, тому що у 1911–1912 рр. він проходив військову службу в 4-й Іскровій роті в м. Києві, де вперше познайомився з радіозв’язком. Після проходження військової служби, одержавши звання «прапорщик запасу», Володимир повертається до рідного інституту.
З початком Першої світової війни Огієвського мобілізують до діючої армії. Вже 26 липня 1914 р. Володимир призначений помічником начальника 3-ї Польової іскрової станції. 6 серпня 1914 р. у складі роти виступає в похід, а 12 вересня стає помічником начальника станції при штабі Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту. Військова кар’єра Володимира Васильовича стрімка: 22 вересня 1914 р. був призначений начальником станції при штабі Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту.

Засновник радіоспеціальності в КПІ
У 1921 р. В. Огієвського було переведено до Києва на посаду начальника військової радіостанції. У цьому ж році він починає викладати в Київському військовому училищі зв’язку та на електротехнічному факультеті КПІ. Заснований восени 1918 р. електротехнічний факультет почав одним із перших швидко набирати обертів, незважаючи на те, що коштів на облаштування нових лабораторій і аудиторій не було.
Радіоспеціалізація в Київському політехнічному інституті зародилася саме на електротехнічному факультеті. В 1921 р. В.В.Огієвський організовує радіолабораторію, що стала базою для розвитку радіотехнічної спеціальності, а в подальшому – радіотехнічного факультету. Тут була побудована короткохвильова установка для магістрального радіозв’язку Південно-Західної залізниці, яка експлуатувалася там кілька років. Враховуючи зростання інтересу студентів і співробітників КПІ до радіосправи, в 1924 р. у стінах радіолабораторії Володимир Васильович організовує радіогурток, а в 1925 р. виходить в ефір перша в СРСР аматорська колективна радіостанція R1KPI (Росія–Перша–Київський політехнічний інститут). Вся її приймально-передавальна апаратура була виготовлена членами гуртка. В.Огієвський сам працював з достатньою швидкістю на ручному ключі і саме йому було довірено провести перший сеанс двостороннього радіозв’язку з позивним “R1KPI”.
Організацією радіолабораторії на електротехнічному факультеті КПІ в 1921 р. В.В.Огієвським було розпочато читання загального курсу радіотехніки. В 1928 р. на електротехнічному факультеті було виокремлено спеціалізацію «Радіотехніка». На всіх курсах були сформовані групи студентів за радіоспеціалізацією. Майстерні радіолабораторії, пов’язуючи педагогічний персонал та студентів із виробництвом і допомагаючи поповнювати обладнання радіолабораторії, відіграли велику роль у розвитку радіоспеціальності в інституті.
У 1930 р. на базі електротехнічного факультету КПІ було створено Київський енергетичний інститут, що мав радіотехнічний факультет і кафедру радіотехніки (зав. кафедри і декан радіотехнічного факультету – В.В.Огієвський). З 1931 р. цей інститут регулярно випускає радіоінженерів. У ході подальших реорганізацій з 1934 р. радіоспеціальність існує самостійно, з 1938 р. – у складі спеціального факультету, а з 1944 р. – знову у складі радіотехнічного факультету КПІ, деканом якого призначають професора В.В. Огієвського.
У 1962 р. Володимир Васильович йде з посади декана, залишаючись при цьому завідувачем кафедри теоретичних основ радіотехніки (ТОР) і членом Вченої ради факультету.
Кількість працівників науково-дослідного сектору кафедри, що виконувала зазначені завдання уряду, упродовж кількох років сягнула за сотню. Сьогодні я пригадую, як у день свого 80-річчя професор В.В.Огієвський розпочав свій виступ перед колективом кафедри словами: «Головним завданням свого життя я вважав, що не треба заважати людям жити і працювати…» Ці слова були перервані тривалими і щирими оплесками. Адже за всі довгі роки своєї наукової та педагогічної діяльності він заклав високі принципи та традиції працелюбності, принциповості та поваги до людей як на кафедрі, так і на факультеті, завдяки чому мав надзвичайно високий авторитет серед колег. А учні В.В.Огієвського в 1960-х роках лагідно і з глибокою пошаною називали його між собою «дід».

Визнання та вдячна пам’ять
У 1948 р. Київському політехнічному інституту виповнилося 50 років. Згідно з наказом міністра вищої освіти СРСР за успішну роботу у справі підготовки інженерно-технічних кадрів для народного господарства СРСР у зв’язку з п’ятдесятиріччям з дня заснування КПІ було оголошено подяку багатьом співробітникам інституту, в тому числі і професору, декану радіотехнічного факультету Володимиру Васильовичу Огієвському. 27 жовтня 1953 р. В.В. Огієвського нагороджено орденом Леніна. Професора В.В. Огієвського було нагороджено також орденом Трудового Червоного Прапора, багатьма медалями, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР. Він мав звання «Заслужений працівник вищої школи», «Почесний радист».
Не стало Володимира Васильовича 26 лютого 1979 р., він не дожив до свого 90-річчя декілька місяців. Сьогодні справу його життя з підготовки радіоінженерів продовжує радіотехнічний факультет, у корпусі № 17 є навчальна лабораторія імені професора В.В. Огієвського, кращі студенти отримують стипендію імені професора В.В.Огієвського. Підготовку фахівців-зв’язківців, започатковану ще в 20-х роках В.В.Огієвським, відновлено у 1993 р. при організації за моєї ініціативи нової кафедри засобів телекомунікацій, яка стала базовою при створенні у 2002 р. Інституту телекомунікаційних систем. Радіоаматорську справу свого Вчителя сьогодні продовжує М.І.Сергієнко – керівник активно працюючого радіоклубу «Політехнік». У Державному політехнічному музеї знаходяться унікальні радіоекспонати і документи професора В.В.Огієвського, які недавно передала його донька Ія Володимирівна Огієвська, кандидат мистецтвознавства.
…Знайти платан (дерево з листям подібним до листя клену, яке вчений посадив у 1965 році) професора В.В. Огієвського серед безлічі дерев, що ростуть сьогодні на території університету, можна так. На пагорбі за корпусом № 12 є сходи, які ведуть до корпуса Воллернера. Платан росте ліворуч від сходів. На його стовбурі, що біля землі, є хворобливі нарости, потім стовбур платана очищується від зеленувато-сірої кори і вже блискучий жовто-коричневий спрямовується до неба. В цьому спрямуванні є щось символічне: справа всього життя Вчителя В.В. Огієвського продовжується його учнями.»

Продовжуючи батьківську справу - І
Василь Васильович Огієвський (1893-1983) продовжив батьківську справу – став лісівником. На початку кар’єри працював у Брянську таксатором польового будівельного загону (1918), потім - в Тамбовській губернії - лісничим Гагарінського лісництва (1918-1920) і викладачем Зубово-Полянської лісової школи (1920-1921). Потім доля закинула Василя в Ташкент, де він став фахівцем з лісових культур управління «Лістуркестан» (1921-1923). Після чого повернувся в Україну, працював в Київській області на посаді головного лісничого Городищенського укрупненого лісництва (1924-1928). Далі – знову Середня Азія, в Ашхабаді – працює директором і старшим науковим співробітником Туркменської лісової дослідної станції (1928-1933). Тривалий час довелось Василю Васильовичу попрацювати в Москві - старшим науковим співробітником і завідувачем кабінету пісків ВНІАЛМІ (1933-1938). Був доцентом Воронезького лісотехнічному інституті (1938-1942). Певний час працював у Поволзькому лісотехнічному інституті в м. Йошкар-Олі доцентом, професором (1943-1947). У Ленінграді довгий час трудився в Ленінградської лісотехнічної Академії: був деканом лісогосподарського факультету, завідувачем кафедри лісових культур (1947-1970); професором кафедри лісових культур (1970-1976). До речі, цікавий факт (а разом з ним і експонат у Кролевецькому краєзнавчому музеї у вигляді фото вченого та тексту оголошення) про скромність Огієвського В.В., який попросив помічників напередодні свого 75-річного ювілею вивісити наступне оголошення: «В січні 1968 року виповнюється 75 років з дня народження та 50 років виробничої та науково-педагогічної діяльності завідуючого кафедрою лісних культур Ленінградської ордена Леніна лісотехнічної академії, професора, доктора сільськогосподарських наук Василя Васильовича Огієвського. Офіційне вшанування ювіляра у відповідності до його бажання проводитись не буде. Поздоровлення приймаються у письмовому вигляді за адресою: м. Ленінград, К-18, Інституцький провулок, 5, Лісотехнічна академія, кафедра лісних культур».
Огієвським Василем Васильовичем підготовлено і опубліковано близько 130 наукових робіт, серед них: «Піски Кара-Богаз» (1931), «Лісове господарство Туркменії» (1932), «Піски, їх закріплення і господарське освоєння» (1937), «Технічні та харчові лісові дерева і чагарники» (1949), «Вказівки по закладці постійних лісонасіннєвих ділянок» (1958). Огієвський В.В. є автором і редактором трьох видань підручника для вузів по лісовим культурам і меліорації (1949, 1970, 1974). Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1961) та багатьма медалями…

Продовжуючи батьківську справу – ІІ
Але це ще не все, шановний читачу, бо Василь Васильович Огієвський у 1926 році, перебуваючи на службі в Київській області, отримав щасливу звістку про те, що в нього народився син! І назвали його – Василем! Ось так з’явився на світ Василь Васильович Огієвський (молодший). Третій представник династії лісівників - онук, Василь Васильович ще з дитинства виявив велику зацікавленість до роботи батька, супроводжуючи його на всіх ділянках великого лісового господарства. Після 7 років служби в армії та участі у війні, Василь (молодший) закінчив Всесоюзний заочний лісовий інститут у Ленінграді. Кілька років працював на Кримської гірської лісової дослідної станції УкрНДІЛГА, був навіть заступником директора станції з науки. Однак основну свою наукову діяльність він присвятив лісовим культурам в Західному Сибіру, працюючи в 1957-1964 роках науковим співробітником в системі Інституту лісу і деревини Сибірського відділення наук (Красноярський край і Читинська область) у м. Красноярську. Він вперше узагальнив досвід штучного лісовідновлення в Західному Сибіру, зробив районування лісовідновлення в цьому регіоні, вивчив формування, хід росту та продуктивність культур в різних умовах місцезростання з побудовою таблиць ходу росту культур, розробив і обґрунтував основні способи створення і вирощування лісових культур сосни (посадковий матеріал), кедра (посадковий матеріал), модрини (посадковий матеріал)та інших порід у цьому регіоні.
За результатами досліджень Василь Васильович Огієвський (молодший) опублікував ряд монографій: "Штучне лісорозведення в Сибіру" (Держлісбуміздат, 1962); "Штучне відновлення в Забайкаллі" (Держлісбуміздат, 1963); "Лісові культури в Іркутській області" (Красноярськ, 1961); "Лісові культури Західної Сибіру" (видавництво "Наука", 1966).

Замість епілогу
Дивовижна історія, яка не має завершення, бо життя продовжується. Іншим випаде писати про нові досягнення представників родини Огієвських, коріння якої знаходяться на Кролевецькій землі. Але вже сьогодні можна говорити про величезне значення наведеного прикладу наполегливої праці, потягу до знань та науки, чесне та самовіддане служіння обраній справі представниками славетної кролевецької родини для нового покоління, що тільки-но бере життєвий старт. І як результат такого підходу – великі шанси на успішне та щасливе життя, не зважаючи на труднощі та примхи долі.